Наш логотип

Міжрегіональне вище професійне училище
з поліграфії та інформаційних технологій

Список статей / Культура мови

Чи чули ви мелодійний солов’їний спів, що тоненьким сопрано лунає рано вранці, на сході жовтогарячого сонця, коли ще ледве помітний туман розповзається по закуточках мальовничих гаїв, окутуючи прохолодою стежки? Чули? Тоді вам пощастило. Чи чули ви невгамовний шепіт золотистих ланів, які поволі перекликаються з дібровами, мов вартові на вежах, коли вітрець пускається в запальний танок і змушує гомоніти одне до одного колоски, що випрямившись наче гвардійці біля королівського палацу, створюють «живий» килим? Чули? Тоді вам пощастило ще більше! А чи чули ви, врешті решт, шум, шум могутньої ріки, що впевнено мчить через славетні землі, гримить крутими хвилями, вражає міццю й невпинною енергію? Чули? Тоді вашій удачі немає меж. «Чому?» — запитаєте ви. Тому що все це — солов’їні співи над широкополими ланами, супроводжувані гулом диких вод, — все це відлуння нашої рідної української мови — пестливої неньки, яка плекала теплі почуття й водночас безкомпромісний патріотизм в серцях і розумах великих гетьманів і князів, відважних козаків і трудящого люду, працьовитого й чистого в помислах своїх і починаннях. Саме цю мелодійність та невпинність вкладали в кожне слово своє, захищаючи віру і правду, істинні українці, люди неабиякого хисту й душевного запалу — Шевченко, Куліш, Стус. І кожне таке слово ставало грізною зброєю в боротьбі за соборність нашої держави, гострим лезом фемідового меча ставало воно і боронило вольність дум брата нашого, давало чолов’язі право на щасливе життя і в серці сіяло зерно правди й любові до матінки-землі, що колись породила на світ весь рід його, а згодом прийняла у свої ласкаві обійми. І невже, питаю я Вас, можна, чуючи цей блаженний гомін серед безкрайого степу під блакитним небом, ці солодкі ноти в устах щирого й відкритого народу в білосніжних вишиванках, зостатися байдужим? Невже не здійметься буревій емоцій, невже не зрушить з місця віз, повний таких теплих і рідних асоціацій? Так ось, якщо хоч раз в житті ви чули той спів, той шепіт, той говір, вони назавжди залишаться у вашій духовній скарбниці і стануть там найціннішим капіталом, бо мова-то є перший крок до внутрішнього збагачення кожного з нас, перша цеглина, фундаментальна цеглина у побудові національної культури, а культура — це безцінне віковічне народне надбання, з народженням якого на світ з’являється і сам народ…

Але іноді, на превеликий жаль, з великих темних оченят соловейка зникає грайливий блиск і ця маленька пташка втрачає свій голос, своє неперевершене сопрано-символ України! І що ж їй залишається? Сидіти на гілляці й ледве-ледве виціджувати якусь сумну мелодію, потріпуючи бурими крильцями. А часом невідомий шкідник хитрощами знищує опір «закованих у броню вартових-колосків» й завдає їм непоправної шкоди: марніє блиск золотистих риз, що, як подме вітерець, колишуться на струнких «постатях» злаків; зовсім нерадісним і якимсь зловісним стає шепіт «зернистого моря», нагадує він потойбічні розмови й викликає лиш смуток і печаль. Та біда не приходить одна: ось там, за пагорбом, ще вчора клекотала річечка — дитятко могутнього велетня Дніпра, одна з його численних приток, що своїм миролюбним й водночас з нотками юної зухвалості дзюркотом нагадувала рик підростаючого тигреня, ще зовсім малого, але з претензією на агресію й міць. Річечка ця, наче посадник князя давньоруського на певній землі, володарювала тут собі, «приспівуючи» — по обидва боки пологих берегів зелено-зелено-то комиші стирчать з-під каламутної води, десь майорить білою плямою голівка довгоногої чаплі, десь під очеретом кумкають жаби. І ось ця симфонія життя в одну мить перетворюється на «какофонію буття» — засуха, страшний цей порок, «вигнала з оркестрової ями усіх музик» і припинився «тигрячий» дзюркіт, немає більше того гласу, який нагадував про неповторну красу природи нашої слов’янської — прегарної й пречудової… Ось так знищується, перетворюється в страхітливе місиво, мов печінка Прометея під орлиним дзьобом, мова природна. Так само перекручується, починаючи різати слух, мова й народна. Різні речі є цьому причиною: надмірне споглядання «на захід» і переймання іншомовного лексикону, неконтрольоване розповсюдження аморальних цінностей, хаотичне виникнення безкультурних субкультур (як би це нісенітно не звучало), втрата українцями національної самосвідомості, втрата й культурної спадщини, адже курс долара все зростає, а «курс» пам’яті про предків, їхні традиції й звичаї, первозданну мову — все падає й падає… Виникає проблема мовної культури. Дивімося правді у вічі! Більшість населення нашої держави у повсякденному житті розмовляє не українською — тією, що сповнена яскравих метафор й колоритних епітетів, — а суржиком — цим жахливим дітищем москвофілів, яке з’явилось на світ «темною ніччю, коли зорями у безодню падали підвалини фундаментальної мовної стіни, що за собою ховала всю сутність культури нашої й буття народу нашого — незалежного, вірного Батьківщині «до труни». Але хто ж винен? Хто дозволив цьому страшному звірові, суржику, «простягти свої щупальця у саму глибину чистої духовної криниці Вкраїни? Ми! Саме ми, кожен з нас сприяв цьому! Скільки людей поклало голови за суверенність України в часи Хмельниччини? Скільки видатних людей під час репресій початку 18 -кінця 19 століть пожертвували свободами й долями заради того, щоб українська мова, тоді ще «маля», зросла «могутнім й непереможним ратником»? І вона «зростала», «ставала на ноги», поки не перевелися на білому світі її захисники й «наставники», поки не торкнулися її масштабні процеси глобалізації й масових міграцій, поки не захлиснула її хвиля безчестя і не залишила її наодинці одвічна супутниця — вірність, вірність традиціям… Не витримавши «ворожого натиску» й зради власного народу, мова солов’їна почала згасати, здавати позиції… І наразі маємо те, що маємо, — сумнозвісний суржик, незрозумілі діалекти та крихти, самі крихти істинної української мови…

Але навіть з самого темного лісу, де на кожному кроку чатує небезпека, веде хоч одна, хоч ледве помітна, та все ж таки рятівна стежина. Навіть у саму жахливу погоду, коли краплі дощу, мов кулі, артвогнем обстрілюють людей, що метушаться десь внизу, коли блискавка розрізає навпіл змарнілі небеса, завжди знайдеться прихисток — хоч і занедбаний, та будиночок, який врятує кожного подорожнього. Якою б неприємною не була ситуація, завжди, пам’ятайте, завжди є шанс, нехай мізерний, але шанс на порятунок, на те, що все налагодиться. Нехай культура мови, нашої рідної мови, зараз переживає не найкращі часи, нехай молоді покоління почали забувати, що найціннішими насправді є цінності далеко не матеріальні, нехай не лунають вже над мегаполісами ті «солов’їні пісні» й не шумлять серед висоток і алей ті «пшеничні килими». Нехай. Та знаєте що? Залишилися «ратні воїни віри і правди», які вогнем і мечем ладні захищати до останнього первозданну мову, найдорожчу прадідову спадщину. І залишилася в серцях наших іскра, що розпалить те вогнище, зостались і крихта кременю, що заточить блискучу сталь тієї збруї. І постане славне воїнство на захист мови не менш славної, і вбереться сучасний лексикон у вишиванку білосніжну, і зашумлять ті метафоричні «хвилі» десь у підніжжя заскленого хмарочоса. Тож вставай, люд український, із безодні культурного поневолення й зомбування! Лише ми можемо роздмухати в серці своєму ту іскру, лише ми можемо з тих крихт крем’яних зліпити міцний камінь. Так боронімо ж нашу історію, адже історія — це єдине, що є спільного у кожного з нас, незалежно від статі, віросповідання, соціального статусу. Розмовляйте рідною мовою у повсякденному житті, пам’ятайте історію власного народу й популяризуйте її, читайте українські книжки, не вживайте нецензурних висловів! І тоді, можливо, ми, покоління двадцять першого століття, увійдемо в літопис «майбутніх літ» як зачинателі нової віхи у боротьбі за культуру найбільш самобутньої, мелодійної й «наповненої змістом» мови — мови солов’їного співу, шепоту колосистих ланів й гуркоту могутніх річок!

Юденков В’ячеслав — внештатный корреспондент

Список статей