Наш логотип

Міжрегіональне вище професійне училище
з поліграфії та інформаційних технологій

Список статей / Потяг

Життя. Таке просте і зрозуміле слово. Але який зміст криється за цими п’ятьма літерами, що ніби то відтворюють все і не відтворюють нічого? Чи це, на зразок онтогенезу, біологічний термін, означаючий індивідуальний розвиток організму з моменту утворення зиготи до природної смерті і місце його в харчовому ланцюзі як видової особини? Чи це, на манер сакральної мантри, туманне відображення етапів духовної еволюції людини і місця її у всесвіті як предмету ментального існування? Точної відповіді дати неможливо, адже життя минає, на зміну одним поколінням приходять інші, і все, що нам залишається — ловити щасливі його миті, неначе метеликів, і сподіватися, що метелики ці будуть барвистими, а подих від розмаху їхніх крил розгонить хмарки негативу і якомога більше сонячних промінчиків проб’ються до нашого серця крізь ці хмарки. Тому не варто поспішати кудись весь час, немов зламаний годинник, хапатися за безліч справ і вертітися на всі боки, як дорожній покажчик на розпутті, дивитися на інших, наче у дзеркало, а брати «сачок» і ловити тих самих «метеликів», саджати їх у банку і потім, споглядаючи на них, згадувати теплі миті життя, усвідомлювати сутність свого існування й ловити жагу спіймати свого власного «махаона», адже, як казав видатний Бернард Шоу: «Немає щасливого життя, є щасливі дні»… Та відкривати цю банку з метеликами необхідно в певний час і в певному місці, щоб «життєствердні комахи» не полетіли нестримно у небо, неначе лиха зі скриньки Пандори, і ці географічні координати й часові рамки кожному підказує серце, для кожного вони свої. І щодо вашого оповідача, то моє внутрішнє «я» кращим місцем для цього вважає затишне купе потяга…

«Вокзали бачили більше щирих обіцянок, ніж ЗАГС», — цю фразу можна назвати істиною, чи не так? Саме тут, де хтось заклопотаний пошуком колій, хтось стискає листок з номером поїзда і нервово переступає з ноги на ногу в очікуванні коханої людини, а хтось витирає носовичком сльози, проводжаючи цю людину у далеку путь, ніхто не влізе до вашої духовної скарбниці, не розбурхає ту казкову «нарнію» почуттів і переживань і не сполохає ту зграю співучих пташок, яку ми і називаємо внутрішнім світом. Ось ти віддаєш квиток контролеру у незмінній біло-синій уніформі і крокуєш потягом, шукаючи потрібні місця, ховаєш речі під полицю і виходиш у коридор подихати повітрям. Хвилина, дві. Легкий поштовх і потяг рушає з місця. Повернувшись до купе, заліз на верхню полицю, увімкнув плеєр і спрямував погляд у вікно. Це уже звичне квадратне вікно, за дерев’яною рамою якого починається інший, мій власний всесвіт. Абсолютно неважливо, що пролітає там, за склом: чи височіють контури урбанізованих хмарочосів, чи лісиста місцевість вражає перлами смарагдових барв, чи ніч вабить перламутровими переливами місячного сяйва. З часом ти просто перестаєш помічати навколишній світ і занурюєшся у себе, відкриваєш ту «банку з метеликами». У навушниках грає солодка мелодія, серце співає, а ти перебираєш спогади, моменти, близьких людей. І, як той ентомолог, розглядаєш кожне «крильце» — згадуєш кожну подробицю. Будуєш плани, фантазуєш. За кілька годин подорожі ти встигаєш згадати колишній світ і побудувати новий, звести мости до найказковіших мрій і побудувати інститути досягнення цих самих мрій. Ти наче влаштовуєш власну Перебудову, на свій манер.

Та ось потяг прибуває на станцію, гучномовець доповідає про це і казковий світ розчиняється у якомусь далекому мареві. Зачиняючи «склянку з метеликами», подумки кажеш «До нових зустрічей», хапаєш сачок і чимчикуєш ловити того самого «махаона», щоб потім, знову сівши у потяг, побудувати свій власний Всесвіт…

Юденков В’ячеслав — внештатный корреспондент

Список статей