Наш логотип

Міжрегіональне вище професійне училище
з поліграфії та інформаційних технологій

Список статей / Розповім про подвиг

«Війна» — це слово несе за собою смуток, біль, розчарування… Велика Вітчизняна війна забрала мільйони життів, та ще для більшої кількості людей вона стала клеймом на все життя, чорною плямою, спогадом, який неможливо забути, пам’яттю, якій не раді. Особливо не пощастило тим, кого ця страшна подія застала ще дітьми: змарноване дитинство, хитка молодість, незабезпечена старість чекала на юних, тоді ще замріяних хлопців та дівчат. Скільки випробувань випало на їх долю — порахувати неможливо. Дивилися на світ радісним поглядом, бачили його лише в яскравих барвах, а потім, одного жахливого дня, 22 липня 1941 року все перекреслив голос з гучномовця, мрії на світле майбутнє загубилися в мареві війни…

На жаль, горе не оминуло і мого прадіда — Сінгура Володимира Федоровича. З його оповідок пам’ятаю кожну інтонацію, кожне сльозами виплакане слово, кожну захоплюючи та стискуючу серце історію. Пізньої осені 1942 року їх зібрали до сільської поліції, щоб відправити в Німеччину на працю. Дідусь з товаришами намагалися бунтувати, та були загнані в карцер, звідки вийшли лише за проханням батьків. Наступного ранку, вже з Павлограду, куди дісталися на бричках, хлопці вирушили на захід. «У заґратованих товарних вагонах нас було по 40–50 душ. Не поворухнути рукою чи ногою», — ось як згадував він цю дорогу. «Колючий дріт у два ряди, сірі дерев’яні бараки, сторожові башти з есесівською охороною», — «полонені-добровольці» опинилися у таборі Пірмазенс. Тут їх «гостинно» зустріли, роздягли, понамазували голови й під руками якоюсь шипучою піною, відвели в баню. Німці при цьому вели себе так, ніби то влаштували українським хлопцям «свято душі та тіла» і ці ж хлопці повинні бути вдячними. Вечеря також відповідала «люксовим» вимогам «п’ятизіркового готелю»: 4 нечищених картоплини, двісті грамів хліба і солонкувата юшка. Наскільки ж скупими, жорстокими та самозакоханими були арійці!

Згодом доля закинула діда до містечка Саарбрюккен-2, що на кордоні з Францією. Умови тамтешнього життя зовсім не відрізнялися від попередніх: вдень — ремонт великого коксового заводу, розбомбленого англійцями, ввечері — обшук, перелік, на сніданок — лише кип’ячена вода, на вечерю — та ж картопля, та ж юшка. Лише атмосфера загального пригнічення зросла: «При заселенні нас загнали у велике дерев’яне приміщення, де показали німецьку кінохроніку. Було знято кадри, як німці бомбили Сталінград, і як рудоволосий солдат із засуканими рукавами зняв з голови каску, зачерпнув з ріки Волга води, напився і сказав: „Сталінграду капут“. Та, не зважаючи ні на що, навіть після тяжкого робочого дня, сповненого насмішок, тілесних і моральних знущань, хлопці не засинали, а пригадували Батьківщину, рідних, друзів, мріяли про повернення…

Потім була Лотарингія, місто Мец, Гагендінген. Умови життя залишалися нестерпними, праця важкою, їжа жахливою. Змінювалися хімічні заводи, фабрики, металургійні комбінати. До тих пір, поки вони „квартирувалися“ на території Франції, відносна безпека мала своє місце. Але однієї темної ночі сталося ось що: „В наш табір нагрянули жандарми гітлерівської нацистської партії, жовтого кольору форма з фашистською символікою на рукаві. Їх ми називали „жовтопузами“. Нас зганяли з нар, шикували. Довга колона, оточена автоматниками і мотоциклістами, вирушила з міста“. Довгою була дорога у невідомість, на коротких перепочинках вони залишали непотрібні речі, тих, хто не міг іти, конвоїри пристрілювали. Можливо, ви не повірите, але, коли прадід розказував мені цю історію, я відчував безмежну образу за своїх співгромадян, десь в глибині душі закипала злість на кривдників волелюбного народу.

Все частіше й частіше над головами пролітали американські літаки, бомбили колону, спрямовували в її бік кулеметні черги. Навіть в голові не вкладається, як це — іти по зруйнованим містам, пустинним землям, бачити, як біля твоїх ніг б’ють невеличкі „земляні фонтани“, „сталеві бджоли“ „косять“ товаришів. А третього дня біля Форбаху колона зупинилася — почали рити окопи кирками, штиковими лопатами. Дід розповів: " По схилах підвищень росли сливи, плодів було багато, дуже багато, а от зірвати і з’їсти не можна. Охоронець сміється, показує на очі і зуби. Мовляв, око бачить, а зуб не бере».
Та розплата не забарилася. Американці почали активну кампанію, німці відступали, без бою залишаючи позиції. Дійшли до концтабору, а наступного дня їх погнали розчищати вулиці міста. Це був Саарбрюккен, який сильно бомбили тієї ночі. «На місто було страшно дивитися, — казав прадід, але розділяв мої почуття, — та жалю не було. Душа кричала: так вам і треба!». Все швидшим і швидшим темпом рухалася колона, все ближче й ближче були американські війська. Вони зупинилися біля Чехословацького кордону, в місті Швандорф. Тоді все і почалося…

Була ніч 22 квітня 1945 року. Діда з кількома парубками загнали в якісь приміщення на околиці міста. Вони ділилися спогадами про рідних людей, як раптом почули гул літаків, а через хвилю через віконце можна було побачити таку картину — все небо було вкрите ліхтарями, які скинуті з літаків. «Неабиякий шанс, подарунок долі», — промайнуло в головах. Під час дідусевої розповіді саме в цей момент моє серце неймовірно стиснулося: «Що ж буде далі?» А далі було ось що: «Наша охорона зникла, і ми, чоловік 7–8, побігли до лісу. Я прокинувся рано і пішов на розвідку. Пізніше ми знайшли кагат картоплі й відро, зварили її, попоїли і потім цілий день спали». А 24 квітня, вийшовши на галявину, вони зрозуміли — Німеччина капітулювала: з усіх вікон, балконів тоді звисали білі простирадла. Місто було повністю зруйновано, есесівців і «дух простиг». А 10-го травня всі радянські невільники зібралися на центральній площі, де їх вже чекали вантажівки, прикрашені портретами товариша Сталіна. В чехословацькому місті Чехскі Будовіци, куди привезли замучених вже людей, їх добре нагодували, прочитали лекцію про перемогу Червоної армії над фашистами, показали кінохроніку про підняття прапора Перемоги над рейхстагом.

По поверненні на Батьківщину, мій прадід приймав активну участь у розбудові зруйнованої країни, прикладав усі зусилля, щоб відновити свій край після «арійської сарани». І хоча він не впровадив грандіозної військової стратегії, не кидався амбразурою на ворожі танки, пережити те жахіття, яке пережив він — це, на мою думку, вже є подвигом, вартим шани й захоплення, про який я Вам і розповів…

Список статей