Наш логотип

Міжрегіональне вище професійне училище
з поліграфії та інформаційних технологій

← Головна28 листопада 2015

Схилимо голови в скорботі

Кожної останньої суботи листопада вся Україна поринає в жалобу та вшановує пам’ять жертв голодомору, найбільшого голокосту в історії людства.

Учні групи № 18 приєдналися до дня жалоби заморених голодом та 28 листопада провели захід-спогади під назвою «Схилимо голови в скорботі».

Сцена, наповнена декораціями української символіки, палаючими свічками та фотокартками знесилених, замучених людей, створила атмосферу скорботи та жалю за невинно убієнними душами наших співвітчизників. Духм’яна паляниця хліба посеред столу зараз атрибут нашого заходу, а в далекому 1932–33 роках нездійсненна мрія голодних знедолених людей.

У сумному звучанні мелодії скрипки учні наводять факти тих страшних років, коли чинилися свідомі та цілеспрямовані заходи вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.

Тривожні спогади учнів доповнює пісня-молитва «Свіча», у виконанні двох учениць, а також міні-сценка, яка повністю відображала буття кожної із сімей у період голодомору. У постанові сидить зажурена, змарніла жінка за порожнім столом посеред хати, біля неї троє малих голодних дітей. І кожен з них прагне хоч крихточку хлібчика. Мати намагається відволікти їх від їжі, пропонує казочку послухати, чи поколисати. Сумний кінець: одне з дітей помирає… Мати забирає двох дітей і йде промовляючи: «Ходімо діти, вона померла, добре їй…». І дійсно, люди були настільки виснажені і безсилі, що заздрили мертвим, — часто чулося серед селян: «Чим так жити, то краще вмирати…».

Доповнюючи факти з історії, Наталія Яківна Огієнко (майстер виробничого навчання) власну пережиту трагедію в її сім’ї. Бабуся в 1932–33 роках втратила чоловіка та щойно народжене немовля, так як у голодної матері не було молока та нічим було годувати дитину. Від почутого ставало моторошно і не можливо стримати сліз. Кінець заходу — запалюємо «Свічу пам’яті», тривожно б’ють церковні дзвони вшановуємо жертв голодомору хвилиною мовчання.

У підсумках виховного заходу «Схилимо голови у скорботі» хотілося б сказати словами О. Міщенка «Мертвим нікому довіритися, крім живих, — і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу». Мільйони людей, які загинули у 1932–33 роках голодною смертю, не можуть безслідно розчинитися у часі і просторі. Про них пам’ятатимемо ми, хто вижив, їх діти та онуки. Пам’ять про жертв Голодомору має бути вічною, як реквієм, як пересторога всім сущим на Землі.